Джемілєв Мустафа

Народився Мустафа Абдулджеміль оглу 19 листопада 1943 року в Криму — в селі Ай-Серез, що біля Судака. Ще в 1936 його батьки потрапили під розкуркулення та були вперше депортовані з батьківщини на Урал [1]. 

На момент появи Джемілєва на світ півострів був окупований німецькою армією. З приходом радянських військ його сім’ю вдруге депортували, цього разу — в Узбекистан. До 12 років підліток був вимушений зростати на чужині, перебуваючи під постійним адміністративним наглядом.

1959 року етнічна дискримінація завадила Джемілєву стати студентом: через обмеження в освіті для кримських татар йому не вдалося вступити до Середньоазійського державного університету (нині — Національний університет Узбекистану імені М. Улугбека). 

Шістнадцятирічний хлопець пішов працювати на авіаційний завод і паралельно почав займатися активістською діяльністю: вступив до одного з відділів нелегальної студентської політичної організації “Союз кримськотатарської молоді”, а пізніше й очолив її. Згодом цю організацію було розгромлено, а її керівників — арештовано. За участь у цьому русі Джемілєва звільнили з заводу і встановили за ним нагляд КДБ [2].

1962 року Мустафу Абдулджеміля оглу прийняли в Ташкентський інститут на гідромеліоративний факультет, однак у 1965 — виключили з навчального закладу за дисидентство, “пропагування націоналістичних та антирадянських поглядів”.

У травні 1966 на півтора року потрапив до в’язниці за відмову проходити військову службу. Під час ув’язнення Джемілєва перемістили до штрафного ізолятору — знову ж таки за антирадянську агітацію.

Після звільнення, 1968 року, став співзасновником “Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР”.

1969 — арештували вдруге, терміном на три роки. Причина — “складання та розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний та суспільний устрій” [2].

1974 — третє ув’язнення. Цього разу протягом року Джемілєв відбував покарання у колонії строгого режиму за “ухилення від сплати військових зборів”, а за три дні до завершення терміну покарання його перевели до слідчого ізолятору, відкривши нову кримінальну справу: як і раніше — за антидержавну пропаганду. Згодом політв’язня знову відправили до таборів строгого режиму на 2,5 роки.

У боротьбі за свободу Джемілєв написав листа до Президії Верховної Ради СРСР із проханням позбавити його громадянства Радянського Союзу, дозволити покинути межі країни або замість цього дозволити кримським татарам повернутися на півострів. Натомість у 1979 борець за справедливість на чотири роки потрапив у заслання в Якутію за “злісне порушення правил гласного адміністративного нагляду”. Після звільнення у 1983 Джемілєву нарешті вдалося опинитися в Криму, однак всього на три дні, адже його знову депортували в Узбекистан. Цього ж року дисидент зміг заснувати і почати видавництво нелегального “Інформаційного бюлетеня ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута”.

1983 року пана Мустафу знову на три роки заслали у табори строгого режиму: до звичних причин відкриття справи проти кримського татарина додалося покарання за спробу поховати батька на території Криму. Непокірність політичного в’язня спровокувала владу почати ще одне кримінальне провадження: у 1986 Джемілєва судили за “Злісну непокору законним вимогам адміністрації місць позбавлення волі”, вирок — три роки умовного терміну. Довгоочікуване звільнення відбулося прямо з судової зали. Вважають, що вихід дисидента на волю відбувся завдяки радянсько-американським домовленостям на найвищому рівні: між Рональдом Рейганом та Михайлом Горбачовим [3].

Протягом 15 років політичних репресій Джемілєв “обростав” знайомствами в колах однодумців. Тож кримськотатарський правозахисник добре спілкувався з Ларисою Богораз, Андрієм Сахаровим, В’ячеславом Чорноволом тощо [4]. У проміжках між засланнями радянський політв’язень працював інженером у радгоспі, на кисневій станції, слюсарем, електрослюсарем, різноробочим.

Зрештою 1987 року Мустафа Джемілєв разом з уже власною сім’єю переїхав у Бахчисарай, після чого фактично одразу продовжив активну боротьбу за права свого народу, розпочавши громадсько-політичну діяльність.

Джемілєв був одружений двічі. Від першого шлюбу в нього залишилася донька Ельзара. Свою другу обраницю — Джемілову Сафінар Мустафаївну — зустрів, перебуваючи на засланні. Подружжя виховало ще двох синів: Ельдара (від попереднього чоловіка Сафінар) та Хайсера (спільну дитину). Сафінар Мустафаївна ще з 90-х років очолює Лігу кримськотатарських жінок, 2010 року — була нагороджена Орденом княгині Ольги 3-го ступеня.

1. Під час усіх ув’язнень Мустафа Джемілєв оголошував голодування на знак протесту [2]. Найгучніший випадок такого спротиву чоловіка відбувся під час його третього арешту — Джемілєв не їв протягом 303 днів, його примусово годували через зонд.

2. 2013 року молодший син депутата — Хайсер — застрелив свого товариша [5]. Політик намагався виправдати вчинок Хайсера психічними розладами, однак експертиза не підтвердила жодних порушень у Джемілєва-молодшого [6]. Як виявилося згодом, вбивство було ненавмисним. Коли молодик перебував у Сімферопольському СІЗО, півострів окупували, після чого Хайсера незаконно вивезли в Астраханську колонію, що на росії. Син кримськотатарського правозахисника вийшов з-під варти 2016 року, після чого повернувся в Україну [7].

3. У квітні 2020 року росіяни в АР Крим порушили кримінальну справу проти Мустафи Джемілєва [8]. Йому приписували три статті: про незаконний перетин держкордону росії, незаконне володіння зброєю та недбале зберігання вогнепального знаряддя. Проте жодне зі звинувачень не могли підтвердити навіть 22 заявлених прокурором свідків [9]. 

4. Пан Мустафа двічі був претендентом на отримання Нобелівської премії миру: 2011 року його кандидатура була запропонована Асоціацією захисту репресованих народів Німеччини та декількома закордонними політичними діячами, а у 2022 — Польщею [10].

5. Про важкі випробування долі правозахисника, його досягнення та життєпис у цілому нині розказано у низці книг, як-от “Мустафа Джемілєв. Незламний”, “Мустафа — сын Крыма”, “На протяжении десятилетий голос крымских татар не был услышан…” (автор — сам Джемілєв), “Півстоліття опору: кримські татари від вигнання до повернення” тощо. Постать пана Мустафи вшановують і за кордоном: наприклад, у деяких містах Туреччини названо на його честь вулиці, парки тощо, в місті Ескішехір — відкрито музей його імені, а 1995 року Джемілєв був відзначений щорічною міжнародною премією у галузі прав людини [4], [12].